1973 > Іноземна філологія. Республ. міжвідомчий зб., вип. 31, Львів, 1973. — С. 140–144.
Літ.: Ілько Корунець, Василь Бублик. П’ятдесят випусків „Іноземної філології”. [Зокрема, про статтю.] // Всесвіт, Київ, 1979, № 12. — С. 143–144.

Останній роман Генрі Філдінга «Амелія» вийшов з друку в грудні 1751 р. (хоча на титульному листі значився 1752 р.). Упереджений проти Філдінга С. Джонсон писав, що «Амелія» була, мабуть, єдиною книгою, яку віддрукували одного ранку, а потреба в новому виданні виникла вже ввечері... ¹

Новий роман Філдінга істотно відрізнявся від «комічних епопей», які полюбилися багатьом тогочасним читачам. Тут не було панорамного зображення англійського життя, роман не відзначався композиційною цілісністю, у ньому було менше гумору і більше довгот. І все ж його ніяк не можна вважати нецікавим (як для читача-аматора, так і для спеціаліста) і тим більше беззмістовним. Невипадково, що для автора «Амелія» була улюбленим творінням. І в наш час знаходяться шанувальники Філдінга, які надають перевагу цьому роману перед іншими ².

Моральна сторона людських взаємин, яка і раніше цікавила Філдінга, займає в «Амелії» значне місце. Різко зростає в романі питома вага суто етичних проблем у порівнянні з «Джозефом Ендрюсом» та «Історією Тома Джонса, знайди».

В англійській етичній думці першої половини XVIII ст. визначено дві полярні концепції: Шафтсбері — Мандевіль ³. Мандевіль, що не вірив у «природжену доброту» людини, різко критикував соціальний оптимізм Шафтсбері. Серед тих, хто не приховував свого критичного ставлення до системи поглядів Мандевіля, був і Філдінг. Так, у першій главі VI книги «Історії Тома Джонса» він явно мав на увазі Мандевіля, говорячи про філософів, «які кілька років тому стурбували весь світ, доводячи, що в людській істоті не міститься нічого схожого з чеснотою і добротою, і виводячи усі наші добрі вчинки з гордості... Щиро кажучи, я схильний підозрювати, що всі ці шукачі істини, як дві краплини води, схожі з людьми, які шукають золото. У всякому разі спосіб, який уживається цими панами при відшуканні істини і золота, однаковий: і перші, і другі... порпаються у паскудних місцях, а перші — у найпаскуднішому з усіх — у брудній душі...».

Але автор «Тома Джонса» не належав і до шафтсберіанців: досить згадати його захоплення Свіфтом, радикалізм сатири якого був співзвучний критичним поглядам Мандевіля, або іронічне твердження про «великого Шафтсбері», якого цитує філософ.
На початку 50-х років етичні погляди письменника залишаються, в основному, без змін. Це неважко помітити і в таких його творах, як «Ковент-гарденський журнал», «Есе про бесіду» і, нарешті, «Амелія». Герой роману капітан Бут під час тюремного ув’язнення чує від розпусної міс Метьюз похвальне слово «цьому чарівному Мандевілю» і негайно заперечує їй, обвинувачуючи філософа у «спотворенні людської натури». Немає сумніву, що в цьому випадку Бут висловлює думку письменника: автор «Амелії» не менш непримиренний до концепції Мандевіля, ніж автор «Тома Джонса». Але його власна позиція, як і раніше, не є апологією шафтсберіанства. Не можна, наприклад, не помітити, що і в «Амелії» знайшло відображення захоплене ставлення Філдінга до Свіфта, пристрасний панегірик якому виголошує Бут в одній з розмов (VII, стор. 83–84).

Носіями авторських оцінок у романі найчастіше є три персонажі: капітан Бут, його дружина Амелія і священник Гаррісон. Але й у їхньому житті бувають хвилини, коли вони відмовляються вірити у незмінну перевагу добра над злом. Навіть найбільш стійка з них — Амелія, дізнавшись про те, що її чоловік опинився знову в тюрмі з вини доктора Гаррісона, скрикує: «…Вичерпалася вся доброта в світі! Більше я ніколи не подумаю добре про жодну живу істоту…» (VII, стор. 64).

З моральної точки зору більшість дійових осіб «Амелії» справляє далеко не «рожеве» враження. Навіть кращі з них знаходяться значно далі від авторського ідеалу, ніж герої попередніх книг — Абраам Адамс, Джозеф Ендрюс чи навіть життєлюб Том Джонс. Так, здатна на підлий вчинок приятелька Бутів місіс Беннет чинить зло; одного разу й альтруїст доктор Гаррісон; далеко не бездоганне інтимне життя у капітана Бута, і навіть Амелія не позбавлена зарозумілості (це виявляється у суперечці з місіс Беннет). І вже не кажучи про розпусного лорда, звідницю місіс Еллісон, сутенера Трента, хабарника-шерифа та їм подібних. Взаємини у світі, де проходить життя сім’ї Бутів, базуються на зиску, обмані, підкупі. Хоча в авторських та резонерських сентенціях Філдінг люто атакує Мандевіля, у зображенні людських взаємин він далекий від шафтсберіанської віри у гармонію «природних прихильностей» (affections) людини ⁷.

Роман «Амелія», безперечно, розширює наше уявлення про етичну платформу його автора. Можна говорити не тільки про абсолютні й порівняльні оцінки, які дає Філдінг вчинкам своїх героїв, але і про певну ієрархію моральних цінностей, визнаних романістом. Критерієм моральної оцінки письменника, як і раніше, залишається «доброта» (kindness); цим словом автор «Амелії» оперує протягом усього твору, починаючи з присвяти роману своєму постійному покровителю Р. Аллену. Доброта допомагає таким, як місіс Беннет, що порушують норми моралі, реабілітувати себе в очах друзів та читачів. Тільки доброта деяких людей урятовує врешті-решт Бута від в’язниці, а його сім’ю від голодної смерті.

Такі самі підстави оцінки людських справ були і в автора «Тома Джонса», однак в «Амелії» є судження (автора та героїв роману), які дозволяють говорити про уточнення цієї підстави. Якщо «доброта» Джонса або Олверті — якість первинна, то «доброта» Бутів виводиться Філдінгом із своєрідного «розумного егоїзму»: «Всі люди, розмірковує капітан Бут, — як найкращі, так і найгірші, рівно діють за принципом егоїзму (self-love). Тому там, де доброзичливість є пристрастю, ви з егоїзму намагаєтеся задовольнити її, роблячи добро і полегшуючи страждання інших, бо тоді для нас вони — власні страждання. Але там, де честолюбство, скупість, гординя або ще яка-небудь пристрасть править людиною і заглушує в ній доброзичливість, горе всіх інших людей хвилює його не більше, ніж дерево чи каміння...» (VII, стор. 237). У цих словах уже можна почути перегук з теоріями розумного егоїзму французьких матеріалістів, зокрема з етичними міркуваннями Гельвеція, трактат якого «Про людину» був написаний через двадцять років після «Амелії», а також з деякими утилітаристськими ідеями Дж. Бентама.

Читачі «епохи С. Джонсона» помітили, що останній роман Філдінга має не філдінгівську, а скоріше річардсонівську назву. Нерідко «Амелія» зіставлялася з «Памелою» та «Кларіссою Гарлоу», причому ігнорувався той факт, що автор «Амелії» — який, до речі, в назві не вдається до моралізаторства, як автор «Памели», — виходить з принципово інших критеріїв. Наприклад, у трактуванні «доброти» Філдінг помітно відрізняється і від Річардсона, і від багатьох митців наступної літературної генерації: далеко не завжди він підкреслює «християнсько-релігійну» природу доброти. Звичайно, герої роману «Амелія» є щиро віруючими людьми, до того ж тут, як і у «Джозефі Ендрюсі», персонаж, чия точка зору часто адекватна чи близька до авторської, це пастор. Але прочитаємо цікавий діалог, що міститься у другій главі IX книги — син капітана Бута звертається до доктора Гаррісона:

«...це ви минулого разу забрали нашого тата з хати? (мається на увазі арешт Бута. М. С.).
— Припустимо, що це я, — відповів доктор. — Хіба ж ти не вибачиш мені?
— Так, — вигукнув хлопчик, — я вибачу вам, бо християнин мусить вибачати кожному: але я ненавидітиму вас усе життя...» (VII, стор. 126).

Отже, поняття «доброта» тлумачиться Філдінгом не як традиційно релігійне, а як загальногуманістичне. І роман «Амелія», і попередні книги письменника не дають підстав погодитися з професором Дж. Уорком, який називає Філдінга «християнським цензором нравів». Сам Філдінг в аналогічному самовизначенні обходився без означень до слова «цензор».

Поняття «доброта» обов’язкове для всіх романів Філдінга. В «Амелії» воно набуває окремих уточнень і доповнень. Зупинимося на деяких з них. Найвищими компліментами в устах героїв роману є словосполучення: «людина честі» (man of honour), «людина освічена».

Характерна для епохи просвітительства думка про необхідність освіти проходить через усю книгу. Бут, як і пастор Адамс, знає давньогрецьких поетів в оригіналі; місіс Аткінсон виступає за шлюб освічених чоловіків та жінок; старший син Бутів закінчив університет, а молодший збирається стати священником. Доповнюючи «добру натуру» (good nature), знання дозволяють людині мати необхідний смак (письменник має на увазі своєрідний етичний смак): «Істинний смак є насправді не чим іншим, як розумінням того, що у кожному випадку є правильним та гідним...» (XVI, стор. 28–29).

Якщо освіченість усіма персонажами роману розуміється однаково, то уявлення про честь — по-різному. Наприклад, Гаррісону властиве християнське уявлення про честь, місіс Джеймс ототожнює честь із знанням етикету та церемоній, полковник Бат вважає, що «людина честі носить свою честь на боці» (VI, стор. 132), а капітан Трент з його моральним релятивізмом зовсім не оперує цим поняттям. У вжитку таких аристократів, як розпусний лорд, поняття «честь» переосмислюється і з моральної категорії трансформується у беззмістовну ознаку кастової атрибуції. Таке тлумачення особливо неприйнятне для Філдінга з його демократизмом і запереченням кастових забобонів. Цих забобонів позбавлені й улюблені герої автора «Амелії», які добре знають, що таке матеріальна скрута, і шанують людей не за титули та прибутки: «...Любов, доброзичливість, або як вам завгодно це назвати, капітан Бут, — може бути провідною пристрастю в душі жебрака так само, як і в душі принца...» (VI, стор. 139).

На нашу думку, усі ці точки зору на честь не можна ототожнювати з авторською. Навіть позиція Гаррісона, як не близька вона до філдінгівської, відрізняється від останньої. У Гаррісона поняття «честь» дещо схоже на заклинання, позбавлений самостійного значення додаток до основних християнських чеснот. У системі поглядів Філдінга між різними категоріями існує ієрархічність: честь — категорія вторинна по відношенню до доброти в її широкому гуманістичному трактуванні. Нижче доброти на його шкалі цінностей знаходяться і знання: адже зустрічаються у романі доброчесні, незважаючи на малу освіченість, люди, наприклад сержант Аткінсон; щасливим є і його шлюб з більш освіченою місіс Беннет.

Щодо джерела етичних переконань Філдінга, то такі дослідники, як М. Баттестін, називають передусім праці І. Берроу та Дж. Тіллотсона, а з сучасників письменника — С. Кларка і Б. Ходлі. З повагою цитує Філдінг їх праці, вводячи до роману алюзії (особливо часто у відношенні до Тіллотсона), разом з тим він не є апологетом тієї чи іншої системи. Але, говорячи про сучасні Філдінгові етичні вчення, не можна не згадати ім’я найвидатнішого англійського філософа того часу — Девіда Юма. Важко не помітити, що у провідного романіста і провідного філософа Англії XVIII ст. є багато спільного там, де йдеться про мотивацію вчинку в моральній практиці людини. І автор «Амелії», і автор «Трактату про людську природу» вважають «добру натуру», «добрі почуття» людини основою її доброчесності. А міркування капітана Бута про «принцип егоїзму» (характерні лише для пізнього Філдінга) співзвучні з утилітаристською концепцією Юма, який навіть альтруїзм виводив з егоїзму. Проте Філдінгові, який включав знання до шкали цінностей, глибоко чужий антираціоналізм Юма, що вважав розсудок «рабом емоцій». До того ж Філдінг, зробивши звичаї центральним об’єктом зображення, одну і ту саму шкалу цінностей накладав на практику дуже різних соціальних і психологічних типів: це видно з авторських оцінок окремих осіб та вчинків, які звучать або в авторських відступах, або в монологах і репліках персонажів-резонерів. Таким чином, Філдінг за допомогою доступних йому засобів стверджує об’єктивний характер моральних цінностей. Саме тут і проходить зриме розмежування між його етикою та «етичним скептицизмом» Юма, який не виводив моральні цінності за межі індивідуальної свідомості.

На відміну від послідовників Локка, Філдінг зовсім не вважає чесноту і порок природженими якостями людини. У відповідь на «манде-вільське» твердження Амелії, яке виривається у гірку хвилину, про те, що «у душі майже всі люди злодії», доктор Гаррісон як резонер виголошує авторську думку з цього приводу:
«...Людина далеко не зла від природи; людська натура сповнена добрих нахилів, вона уникає ганьби і безчестя. Погана освіта, погані звички і погані нрави розбещують її натуру та спрямовують прожогом до рук пороку. Володарі світу і, на превеликий мій жаль, духівництво відповідальні за його розбещеність; замість того, щоб з усіх сил боротися зі злобливістю, й ті й другі занадто схильні дивитися на це крізь пальці...» (VII, стор. 145).

Отже, Філдінг не тільки вказує на тих, хто винен за падіння нравів, що він його реєстрував і як юрист, і як письменник, але й соціально детермінує це явище. Розуміння цього детермінізму, характерне для зрілого Філдінга, починаючи з драматичних памфлетів, споріднює його з французькими філософами-матеріалістами епохи Просвітництва.

Епіграф, який взято Філдінгом до «Історії Тома Джонса, знайди» (Mores hominum multorum vidit), меншою мірою, але відповідає і змістові «Амелії». Однак значно більша увага до почувань людини, її переживань, принесення жвавості зображення та історизму в жертву підкресленій дидактичності визначили особливе місце цього роману у творчій спадщині Філдінга. Як справедливо твердить відома радянська дослідниця творчості Філдінга Г. А. Єлістратова, «Амелія» стоїть немовби на роздоріжжі, визначаючи наперед численні особливості сентиментального роману...» (12). Цей роман, як і «Щоденник мандрівки до Ліссабону», дають підставу твердити, що у 50-х роках XVIII ст. починався «новий» Філдінг, але передчасна смерть перервала його творчу еволюцію.