1983 > Всесвіт, Київ, 1983, № 12. — С. 127–128.

Навесні 1639 року тридцятирічний англійський поет Джон Мільтон, подорожуючи по Італії, відвідав в Арчетрі (передмісті Флоренції) сімдесятип’ятирічного Галілео Галілея. Приречений інквізицією довіку жити під домашнім арештом, осліплий великий учений справив надзвичайне враження на молодого британця.

Пізніше Мільтон у памфлеті «Ареопагітика» писав, що «знаменитий Галілей став в’язнем інквізиції тільки тому, що мислив в астрономії не так, як францисканські чи домініканські цензори»; а ще через двадцять років уже сліпий Мільтон з великою повагою згадав «тосканського мудреця» у поемі «Втрачений рай».

Велич духа Галілея, незважаючи на сумнозвісне зречення, не могла не привабити молодого поета, а трагічна доля геніального вченого не могла не вразити його. Чи міг він тоді передбачати, що й на нього чекає не менш трагічне життя, що й на його долю випадуть страшні випробування?

Ні, наприкінці 1630-х років життя його ще не знало тривог. Блискучий вихованець Кембриджа, бакалавр мистецтв у двадцять років і магістр — у двадцять чотири, він легко писав чотирма мовами (англійською, латинською, грецькою та італійською) і вже спізнав успіх.

Любителям поезії в Англії відомі були його різномовні вірші, переклади псалмів, поеми «L’Allegro» та «Il Penseroso», монодія «Люсідас», драматична поема-«маска» «Комус». Особливий інтерес викликали його англомовні ліричні поезії, на яких позначився вплив спенсерівських та шекспірівських традицій (досить дивне явище для поета — вихідця з пуританського середовища).

Якби поетична еволюція Мільтона зупинилась на рівні 1639 року, ім’я його, напевно, не вирізнялося б з-поміж багатьох імен інших митців в історії національної поезії. Першим поетом свого часу Мільтона зробила бурхлива епоха англійської буржуазної революції.

У липні 1639 року Мільтон раптом перериває свою мандрівку по Італії й повертається до батьківщини, де назрівали радикальні зміни. Він вважав, що було б «підлотішитися життям за кордоном, коли його співвітчизники виборюють свободу».

1642 року конфлікт між роялістами та прихильниками Довгого парламенту вилився у громадянську війну, яка тривала шість років. Саме в цей складний період історії розкривається багата індивідуальність Мільтона — поета і громадянина.

Свою позицію щодо конфлікту між королем Карлом І і парламентом поет визначив одразу й чітко, віддавши своє перо на службу революційним силам. Йому здавалося, що починається «нова ера в житті англійського народу», і він самовіддано прагнув наблизити цю еру.

З 1641 року почали з’являтися його памфлети, присвячені злободенним питанням тієї доби соціальних зрушень; протягом двадцяти років з’явилося близько тридцяти памфлетів Мільтона англійською й латинською мовами, і деякі з них стали шедеврами цього жанру у XVII столітті.

Громадянське покликання зробило видатного поета провідним памфлетистом своєї доби.

Згадаймо найкращі й найвідоміші з цих його творів: «Про виховання», «Ареопагітика», «Обов’язки королів і суддів», «Іконоборець», «Захист англійського народу»... Останні два були відповіддю республіканця Мільтона тим європейським письменникам, які нападали на діячів англійської революції після страти «помазаника божого» Карла І Стюарта.

Для Мільтона ж король був лише найвищим урядовцем у державі, слугою народу — слугою, який не виправдав свого високого призначення. Прийнявши спочатку програму пресвітеріанської верхівки парламенту, Мільтон різко розійшовся з цією партією, коли вона повела наступ на свободу друкованого слова. У своєму зверненні до парламенту («Ареопагітика») він нагадав, що «вбити добру книгу — це те саме, що вбити людину; той, хто вбиває людину, знищує розумну істоту, а той, хто знищує добру книгу, вбиває розум».

Перейшовши на позиції індепендентів, він згодом не пробачив і цій партії — партії Кромвеля — відхилень від послідовного республіканського курсу. Адже, на думку Мільтона, тільки республіка гарантувала народові те, що поет цінував над усе — свободу совісті.

Свої республіканські погляди Мільтон справді вистраждав. На початку 1640-х років він ще не був противником монархії: його лише не задовольняла особа Карла I на престолі. Від думки про невідповідність одного з монархів високому призначенню керівника країни він прийшов до переконання, що монархічний лад не має права на існування взагалі, і став чи не найпослідовнішим республіканцем тогочасної Англії.

У деяких сонетах, написаних у 1640—1650-х роках, Мільтон звертається безпосередньо до активних діячів революції — Томаса Ферфакса, Генрі Вейна, Олівера Кромвеля. У сонеті «До лорда-генерала Кромвеля» (1652) поет попереджає майбутнього лорда-протектора про небезпеку з боку «ворогів новітніх, що кують для душі нові, світські пута», і закликає:

Не дай, щоб вільний дух пожерла злоба
тих найманих вовків, чий бог — утроба.

До речі, історія ставлення Мільтона до лідера індепендентів — ще один доказ принциповості видатного митця. Наполеону Бонапарту належать слова: «Якби Кромвель жив у наш час, я б зробив його своїм першим міністром». Олівер Кромвель, який, за влучним висловом Енгельса, «з Робесп’єра англійської революції згодом став її Наполеоном», зробив Мільтона в березні 1649 року всього лише «латинським секретарем» Державної Ради, тобто секретарем, що відповідав за листування латинською мовою, насамперед міжнародне.

Навряд чи Кромвель належно оцінив те, що зробив для революції скромний латинський секретар; історія не зберегла свідчень про особисті взаємини між поетом і генералом. Але Мільтон щиро шанував Кромвеля і присвячував йому вірші. Він оспівував його не так, як А. Каулі, який, спіймавшись на шпигунстві на користь роялістів, почав оспівувати «великий бунт» заради власної безпеки, і не так, як молодий Дж. Драйден, який 1658 року написав елегію на смерть Кромвеля, а через два роки вітав своїми віршами короля Карла II і згодом став його придворним поетом.

Ні, Мільтон ніколи не кривив душею. Певний час Кромвель був для нього «першим з людей», першим революціонером, і він присвячував лорду-генералу сонети й вихваляв його в памфлетах. Але після того, як Кромвель, забувши про ідеали республіки, став лордом-протектором, фактично диктатором Англії, Мільтон почав ставитися до нього критичніше.

Вимагаючи свободи совісті, слова й друку для всіх, поет був ідейним борцем проти будь-яких форм духовної та політичної тиранії. Тираноборча проблематика ряду його памфлетів знайшла продовження у геніальній поемі «Втрачений рай», задуманій ще в середині 1650-х років і завершеній 1665 року.

Співець революції, яка, за словами Маркса, «скористалася мовою, пристрастями та ілюзіями, запозиченими із Старого Завіту», у своїх найбільших епічних та епіко-драматичних творах звертався до біблійних сюжетів. Проте цими творами Мільтон аж ніяк не ілюстрував Святе Письмо: це плоди глибоких багаторічних роздумів про природу людського існування, про перипетії духовного життя, про недозволеність будь-якого тиску на вільну совість вільної особи. Створені в добу Реставрації, ці твори позначені дантівською гармонією глибоких почуттів і узагальнюючого мислення.

Трагічна тема «Втраченого раю» і ще більшою мірою драматичної поеми «Самсон-борець» (1671 р.) відбиває особисту трагедію митця. Зазнавши в житті краху своїх суспільних ідеалів, переживши втрату рідних і близьких, Джон Мільтон закінчував свій вік зовсім бідною, сліпою, хворою людиною. Але він не був зламаний духовно, і про могутню силу його духу свідчить парадоксальний факт: саме в ці роки народилися його найбільші за обсягом і найвизначніші за ідейно-художнім значенням твори.

«Мистецтво — справа серйозна, — зауважив Гете, — особливо серйозна, коли воно займається об’єктами благородними й високими». Поетична і публіцистична творчість Мільтона якнайкраще підтверджує справедливість цих слів.

Вже на початку XIX століття прогресивні художники слова створили справжній культ Мільтона. В. Блейк написав поему «Мільтон»; П. Б. Шеллі залишив фрагмент «Дух Мільтона»; Байрон, створюючи містерію «Каїн», орієнтувався на досвід автора «Втраченого раю»; Пушкін у статті про Мільтона та переклад «Втраченого раю» суворо засуджував Гюго та Віньї за спотворення образу поета; І. Франко перекладав його вірші, а Леся Українка писала розвідку про його творчість.

І сьогодні не зменшується інтерес до Мільтона — митця, який приваблює величчю поетичного таланту та силою духу, не зламаного трагічними обставинами життя. Спадщину Джона Мільтона не можна розглядати лише як факт історії літератури: живе слово поета-громадянина доходить «через хребти століть» до серця і розуму сучасного читача.