2000 > Всесвіт, Київ, 2000, № 1–2. — С. 153–163.

До 380-х роковин смерті Шекспіра журнал Всесвіт» (1996, No 8 - 9) опублікував добірку статей і перекладів. Знаковість такої публікації очевидна, і справа тут, звичайно ж, не тільки у числах і цифрах. Врешті-решт, 380 років не така вже й кругла дата. Але про Шекспіра варто зайвий раз згадати і без датських приводів: така згадка дає можливість знов припасти до вічно живого джерела естетичної насолоди і глибокої думки. Саме тому у зверненні часопису, який зберігає вірність справжнім естетичним цінностям, до шекспірівської спадщини вбачається сьогодні добрий знак.
У тому ж 1996 році можна було б при- гадати ще одну, досить важливу для ук- раїнської культури дату: минуло 175 років З того часу, як розпочалося активне сприй- мання творів Шекспіра українськими мит- цями. У 1821 р. Г. Квітка-Основ'яненко надрукував у журналі «Вестник Европы» своєрідну рецензію на сценічне втілення трагедії «Отелло» у Петровському театрі. Подальше освоєння спадщини великого англійського митця українською культурою було досить непростим (перш за все через обставини політичного та соціокультурного характеру), але наприкінці ХІХ і особливо протягом ХХ століть було зробле- но чимало і перекладачами, і дослідниками, і діячами театру. Якщо говорити тільки про новітній період, то можна підкреслити кілька помітних віх на цьому шляху. Так, у пам'ятному 1964 р., коли у світі урочисто відзначалося 400-річчя Шекспіра, у Києві було видано книжку І. Ваніної «Українська шекспіріана», а у Львові під редакцією професора О. Чичеріна вийшов тематичний збірник «Вільям Шекспір». У 1976 р. побачила світ грунтовна історіографічна монографія М. Шаповалової «Шекспір в українській літературі», а в 1984 - 86 рр. видавництво «Дніпро» випустило 68-тисячним тиражем повне шеститомне зібрання творів Шекспіра в українських перекладах. З різною інтенсивністю, але триває інтерес і практиків українського театру до драматургії великого британця.
Згадую про все це зовсім не тому, що схильний перебільшувати значення зробленого. Ні, за гамбурзьким рахунком, до вершин на цьому шляху ще дуже і дуже далеко: попереду в українських перекладачів, дослідників та театральних діячів ще море роботи. Але разом з тим не треба й забувати надбання попередників, щоб помилково не зараховувати себе до «першопрохідців». Щоб точніше визначити власні завдання, новій генерації шекспірологів, зокрема, треба також обов'язково брати до уваги і величезні завоювання світового літературознавства і театру; адже почуття національної самодостатності» ніколи не при зводило до відкриттів, проте завжди гаран- тувало провінціалізм, недостатню освіче ність, а згодом і певну відсталість.
Аматорський ентузіазмОскільки йдеться про Шекспіра, слово аматорство одразу викликає асоціацію з аматорськими театральними трупами, але зараз мова не про них. Аматорські вистави Ми бачимо нерідко. Одним широ аплодуємо, на інших відчуваємо нудьгу та дея ку незручність, але міркуємо за правилами західноамериканського салуну: «Не стрі ляйте в піаніста: він грає як уміє». До того ж часто-густо можна знайти в аматорів навіть деякий шарм, і, наприклад, мені людина, одержима якимсь дивним пошуком, набагато симпатичніша за тих, наприклад, хто, не розбираючись у засобах, відчайдуш но рветься до політичного Олімпу або спекулює нафтою.
Щоправда, аматорство може викликати симпатію здебільшого тоді, коли залишається приватною, навіть інтимною сторо ною життя людини. Інша річ, коли аматорські підходи активно втручаються до суто спеціальних, особливо наукових студій. Приклади такої активності мали і ма ють місце у багатьох галузях знання. Чи ленні технічні асоціації у різних кінцях світу атакують винахідники вічного двигуна. Університетських алгебраїстів переслідують так звані ферматисти - ентузіасти, яким здається, що вони розв'язали загадку останньої теореми Ферма. У шекспірознавстві аматорська енергія обрала для свого гіпотезотворення шекспірівське питання.
Хотів би, щоб мене правильно зрозумі ли. Саме по собі аматорство не гріх, та й спеціальна освіта ще не гарантує справді творчого мислення. Відомі випадки, коли самородки - люди, що йшли важким шляхом самоосвіти, зробили чималий внесок до гуманітарних наук; таких випадків неба- гато, але вони були. Зараз же мова йде зовсім про інше: про аматорську методологію «сенсаційних відкрить», яка робить ставку виключно на ентузіазм, ігноруючи необхідність опанування певного комплексу конкретних знань, без якого неможли- вий навіть повільний поступ.
Перші паростки цієї тенденції серед псевдобіографів Шекспіра виявилися ще у другій половині ХѴІІІ сторіччя; так, Герберт Лоренс у 1869 р. перший запропону вав кандидатуру» Френсіса Бекона як справжнього автора творів, що приписуються Шекспіру. Потім, у середині XIX ст., віддав данину цій гіпотезі американський консул у Санта-Крузі Джозеф Гарт. А в 1856 р. з'явилася перша журнальна публікація вчительки-американки, що жила в Англії, Делії Бекон, яка з маніакальною переконаністю ратувала за свого великого однофамільця. У 1857 р. вийшла з друку її книжка «Розкриття філософії п'єс Шекспіра» («The Philosophy of the Plays of Shake- speare Unfolded»). Далі - більше. Галерея аматорів, бажаючих залишити свій слід у «дослідженні» шекспірівського питання, поповнювалася за рахунок журналістів, сибаритів-аристократів, відставних офіцерів, наркомів...
Майже за півтора століття зросла досить велика література з шекспірівського питання, з широким спектром авторів та думок. До радикального крила відносяться адепти традиції повністю заперечувати авторство уроджения Стретфорда-на-Ейвоні, актора Вільяма Шекспіра, під ім'ям якого немовби ховався зовсім інший автор. У шекспірівській добірці «Всесвіту» цю традицію представляє київський інженер Семен Да- шевський із статтею «У сузір'ї Голуба та Фенікс».
Легкість, з якою в різні часи можна бу- ло б стати до лав «заперечувачів» Шекс- піра, визначалася не тільки підозрілістю та допитливістю ентузіастів. Справа полегшу валася тим, що збереглося зовсім небагато документально підтверджених фактів про реальне життя Шекспіра; історія цього життя реконструювалася за рахунок, головним чином, непрямих свідоцтв. У той час коли у вивченні літератури на Заході пану- вала так звана біографічна школа, виявилося, що біографії у тому сенсі, який надавався тоді цьому слову, в Шекспіра, власне, немає. Заради справедливості зауважимо, що її немає і в деяких його сучасників та попередників, але, очевидно, велич Шекспіра з особливою силою збуджувала і збуджує аматорську фантазію.
Маніакальні ентузіасти, подібні до Делії Бекон, проклали ту путь, яка спокусила ба- гатьох послідовників. Беконівська версія була першою, за нею народилися й інші. Кількість претендентів на авторство (claimants) сьогодні нараховує більше п'яти десятків. Крім Бекона, висувалися «кандидатури» графа Оксфорда, графа Дербі, графа Ретленда, драматурга Крістофера Марло (який нібито не загинув у 1593 р., а продовжував писати під ім'ям актора Шекспіра), навіть королеви Єлизавети 1. Марії Стюарт та багатьох інших. У кожної версії були свої прихильники, які намагалися обгрунтувати сміливі гіпотези. Докази були здебільшого «від супротивного». Шекспір нібито не міг знати так добре життя королівського двору, щоб відтворити його 3 такою точністю, в той час як аристократам, які це життя добре знали, було незручно тоді виступати в ролі драматургів; Шекспір історії, філософії тощо; Шекспір ніколи не не був достатньо освіченим, обізнаним в був у Італії, де відбувається дія багатьох йо- го драм; після Шекспіра не залишилося ру- кописів, а в його заповіті теж ані слова не сказано про літературну спадщину.
Не хотілося б зловживати увагою чи- тачів, переказуючи ці давно відомі і не ду же переконливі аргументи. Естетично до свідчений читач мав змогу прочитати, наприклад, біографію Шекспіра, написану О. Анікстом і видану свого часу в попу лярній серії «ЖЗЛ», або російський пере- клад книжки С. Шенбаума «Шекспир. Краткая документальная биография». (М.: Прогресс, 1985), не кажучи вже про грунтовні англомовні праці. Виклад контраргу ментів також зайняв би надто багато місця. Нагадаю лише, що ці контраргументи систематизовані науковцями і складаються з трьох блоків; 1) свідоцтва сучасників (Р. Гріна, невідомих авторів Кембриджського ревю «Повернення з Парнасу», теолога, пе- дагога та літератора Френсіса Мереза, Бена Джонсона тощо) про Шекспіра - актора, поета та драматурга; 2) недостатня обгрун тованість та аналогічність побудови кожної з висунутих версій; 3) єдність та цілісність шекспірівської літературної спадщини. Останній блок аргументів з часом набув особ- ливої ваги. Як показали грунтовні філологічні дослідження, шекспірівська літературна спадщина (37 закінчених драм, дві поеми, 154 сонети і декілька ліричних поезій) є єдиним та нерозривним комплексом творів, які написані одним автором; в той час як найбільш поширені антишекспірів ські теорії розривають цей канон, приписуючи різним претендентам лише частину творів Шекспіра. Молодим читачам, які вперше стикаються з цим питанням і не мають доступу до англомовної літератури, можна порекомендувати статтю, в якій про- блема висвітлена чітко і досить повно (до речі, є вона і в невеличкому списку літера тури, доданому до статті С. Дашевського).
Дискусії про «справжнього» автора шекс- пірівських п'єс досягли свого апогею у пер- шій чверті ХХ сторіччя, але невдовзі стали згасати. Щоправда, були ще деякі «спалахи (наприклад, напередодні 400-річчя ровес Шекспіра та Марло - пережила свій короткий ренесанс Марловіанська вер- с), але й ті були недовговічними. І справа тут не в тому, що геть-чисто зник інтерес до шекспірівської біографії. Навпаки, серед професійних шекспірологів - істориків, філологів, театрознавців - цей інтерес стабілізувавс та зосередився, головним чином, навколо справді наукових проблем. Зокрема, й досі обговорюється проблема авторства щодо тих творів, які прийнято згадувати під рубрикою «Аростурһа»: авторство Шекспіра стосовно цих творів визнається або частко вим, або взагалі піддається сумніву. До цьо- го розряду відносяться драми «Двое знатних родичів» («The Two Noble Kinsmen»), «Сер Томас Мор» («Sir Thomas More»).
«Едвард («Edward»), дебатується питання про авторів п'єси «Карденію» («Cardenio»), текст якої не дійшов до нащадків тощо. Саме у цьому руслі розвивалася дискусія і на 28-й міжнародній Шекспірівській конференції у Стретфорді-на-Ейвоні у серпні 1998 р., де учасники одного з восьми діючих семінарів, обговорюючи проблеми шекспірівської текстології, зрідка торкалися і проблем біографії.
Коли С. Дашевський пише, що нині дослідження проблеми авторства (на ко- ристь інших претендентів) «отримало новий імпульс» та поширилося, він демонст рує явно недостатню орієнтованість у сучасній шекспіріані або хоче видати бажане за дійсне. Звернімося до сухої статистики і зазирнімо до останніх чотирьох томів «Всесвітньої Шекспірівської бібліографії» («World Shakespeare Bibliography») - щорічника, який видається Фолджерівською шекспірівською бібліотекою у Вашингтоні. Том WЅВ за 1993 р. загалом містить 5425 назв, з них 56 робіт з проблеми авторства, том за 1994 р. відповідно - 54 з 4752 назв. том за 1995 р. - 28 з 4476 назв і том за 1996 р. - 19 3 4319 назв. У більшості своїй ті нечисленні публікації або належать прихильникам так званої «стретфордської версії (15 у WSB-93, 17 - у WSB-94, 12 у WSB-95, 8 - у WSB-96), або присвячені обговоренню сучасного стану проблеми з приділенням спеціальної уваги розділові <<Аросгурһа» (18 у WSB-93, 17 - у WSB-94, 11 - у WSB-95, 5 - у WSB-96).
Зустрічаються і окремі статті, в яких пов- ністю заперечується стретфордська версія і обстоюється якась з уже відомих гіпотез. Так, на початку 1990-х років дочекалася свого мікроренесансу оксфордська версія, згідно з якою справжнім автором деяких п'єс Шекспіра був Едвард де Вір, сімнадцятий граф Оксфорд. У 1993 р. питання про його авторство порушувалося у 15 статтях, у 1994 р. число таких робіт знизилося до 7, у 1995- до трьох, у 1996 - зросло до... чоти рьох. По три статті у 1993, 1994 та 1996 рр. було присвячено «кандидатурі» Крістофера Марло. Повільно животіє беконівська тео- рія, яку в новітніх довідкових виданнях час- тіше називають «Беконівською єрессю» (Ва- бул conian Heresy). У 1993 р. було 4 беконівські й публікації, у 1994 р. - 10, у 1995-96 рр. - по одній. Усі вони з'явилися у журналі «Бе- коніана» («Baconian) що видається Бе- конівським товариством, заснованим у Лон- доні ще у 1885 р. Тільки там і жевріють за лишки колишнього вогнища, і в цьому не має нічого дивного: noblesse oblige.
Але час сказати вже і про ретлендівську Т версію, палким пропагандистом якої виступае С. Дашевський. Ця новина - з розряду добре забутої давнини. Ретлендівська гіпотеза - німецького походження: у 1906 р. її запропонував Петер Альфор, який прого- лосив справжнім Шекспіром» Роджера Меннерса, п'ятого графа Ретленда. Незаба- ром знайшлися у німецького «винахідника» поодинокі послідовники в Бельгії, англо- мовних країнах, Росії.... Але з часом інтерес до цієї гіпотези став помітно згасати.
У кожному з чотирьох останніх томів «Всесвітньої Шекспірівської бібліографії» зареєстровано по одній (sic! - М. С.) статті на захист авторства Ретленда. Остан- ня стаття з'явилася у Москві, три попе- редні - у латвійській періодиці, і авторами виступають аматори. Дві статті, наприклад, належать перу Бруно Бедріньша, який вва жає, що у шекспірівських сонетах закодо- вано стратегію шахової гри, і на тій сер йозній підставі обстоює ретлендівську вер- сію. Не здивуюся, якщо ці опуси незабаром будуть передруковані або на батьківщині шахів, у Індії, або на батьківщині ниніш- нього президента ФІДЕ у Калмикії.Отже, у першій половині 1990-х рр. форпостами боротьби за відродження дав но забутої версії стали Латвія та Росія, але, як бачимо, дійшов цей потяг і до України.
Документальні доказиС. Дашевський починає з викладу кількох аргументів проти авторства Шекспіра. Усе це повторювалося і обговорювалося безліч разів. Ось і в церковних книгах Стрет- форда він був записаний як Шакспер (Shakspere), а не Шекспір (Shakespeare). I y Першому Фоліо немає біографічних даних, і Бен Джонсон не залишив свідоцтв про те, що знав, хто був «справжнім автором», і та- ке інше на такому ж шкільному рівні. Навіть непідготовлений читач може здивуватися, чому це у Фоліо мали бути надруковані біог рафічні дані, хіба це було нормою у книго- виданні початку XVII століття? Та про якого це Шекспіра у своєму вірші, що відкриває Перше Фоліо, сказав Бен Джонсон, що «він знав латину слабко, а грецьку мову ще слабкіше» («And though thou hadst small Latine, and lesse Greek»), а в іншому рядку - про те, що «Шекспір належить не тільки своєму століттю, а й усім часам» («He was not of an age, but for all time»)? Невже тільки про актора Шекспіра? Акторові навряд чи було так необхідно знати класичні мови, та И мистецтво актора тих часів належало, зро- зуміло, тільки його епосі. Якщо ж Бен Джонсон знав, що ім'ям стретфордця кори- стувалися інші автори, чому це він називає Його «Ейвонським лебедем» («Sweet Swan of Ал»), а весь свій вірш присвячує пам'яті свого улюбленого автора містера Вільяма Шекспіра («То the memory of my beloved, The Author Mr. William Shakespeare...»)?
Справді, не збереглися рукописи п'єс, які за звичаями того часу були власністю театру і, очевидно, згоріли разом з першим театром «Глобус» 29 червня 1613 р. під час прем'єри «Генріха VIII»; про цю пожежу в статті навіть не згадано. Що ж до розбіжностей у записі прізвища, то навіть нефа- хівцю може бути відомо, що за часів Шекспіра в англійській мові ще не було стандартної системи правопису (system of spel ling), що стосується і власних імен. Згадаймо, у скількох варіантах дійшло до нас ім'я драматурга К. Марло або одного з упоряд ників Першого Фоліо, актора Гемінджа (Heminge, Hemminge, Hemmings, Heminges). Та й церковний запис, власне кажучи, містить прізвище не майбутнього драматурга, а його батька («Gulielmus Filius Jo- hannes Shaksperе»); до речі, відомі декілька варіантів написання прізвища Джона Шекспіра, які дійшли до нащадків.
Пробитися до власної позитивної аргументації С. Дашевського заважають перш за все численні дрібні неточності й помил ки, якими буквально рясніє його стаття.
«Перші п'єси Бена Джонсона... з'явили ся тільки 1598 р.» - читаємо на с. 100. Це не так: сатирична п'єса «Собачий острів» (The Isle of Dogs»), співавторами якої су- часні дослідники вважають Бена Джонсона і Томаса Неша, була поставлена на сцені у 1597 р. Хрещеник Шекспіра, видатний анг- лійський актор Вільям д'Авенант чомусь пе- рейменований у Роберта (с. 102). Яків (Джей- коб) Стюарт посів британський престол як король Джеймс 1, а не Яків 1, як пишеться у статті. На с. 97 читаємо, що Єлизавета Сідні повернулася до замку Бельвуар у 1610 р., згадки про ці події є в сонетах»; проте по- i вне видання сонетів побачило світ ще у 1609 р. Про шекспірознавчі праці Едмонда Мелоуна говориться, що вони «у 1848 р. бу ли підготовлені й опубліковані у багатотом ному виданні Семом Босуеллом» (с. 100). Навіть не віриться, що одна невеличка фраза може містити стільки помилок! Підготов- лене Мелоуном видання творів Шекспіра вперше побачило світ ще за життя ре дактора та упорядника у 1790 р.; розширене, двадцятитомне видання було здійснене «Шекспировские чтения» не були щорічниками» (с. 95), з 1977 по 1993 рр. вийшло лише 7 випусків. В. Набоков у 1924 р. аж ніяк не міг бути «громадянином царської Росії» (с. 101). Ім'я поета сера Філіпа Сідні (Sir Philip Sidney) чомусь завжди пишеться у статті як «Філіпп», хоча це і з оригіналом розходиться, і граматичним нормам української ономастики суперечить. Другий момент, який заважає серйозно сприйняти міркування Дашевського, це брак історизму в його статті. На кожному кроці ми зустрічаємося з антиісторичною модернізацією, з ігноруванням тієї часової дистанції, яка віддаляє нас від Шекспіра та йо- го сучасників. Багато реалій пізніших часів механічно накладаються на історичне минуле. Констатує, наприклад, наш автор, що не знайдено ніяких «меморіальних видань» на кончину Шекспіра і «не було навіть звичай- ного некролога» (с. 98). Бен Джонсон, вияв ляється, був «редактором» Першого Фоліо. Шекспір, за твердженням С. Дашевського, «не був виконавчим режисером» (с. 94); справді, не був, та й не міг бути: такої про фесії у театрі ХѴІ - ХVІІ століть просто не існувало. Згадуючи про знайомство Ретленда зі звичаями масонів» (с. 94), слід було бодай зауважити, що йдеться про гільдії «вільних каменярів», але не про масонів у сучасному розумінні слова; довірливий читач може припустити, що Ретленд познайомився зі звичаями масонських лож, перша з яких з'явилася лише 1717 року, тобто через 105 років після його смерті.
І ще одне. С. Дашевський любить писа- ти про історичних осіб, як їхній сучасник і очевидець тих подій, які насправді існують тільки у гіпотезах. «Родичі, друзі та видавці. котрі знали справжніх авторів особисто (?? - М. С.), були пов'язані клятвою про таємницю авторства...» (с. 93) і далі у такому ж дусі. Може скластися враження, що київський інженер був присутній на цере монії, коли давалася ця клятва, і зміг через кілька століть повідомити нам про ці таємниці. «Кажуть, - читаємо у статті, що саме від цього кохання й народився в неї (гіпотетичної коханки Шекспіра. - М. С.) син Роберт д'Авенант, згодом лорд та поет- ауреат... (с. 102). Тут що не слово, то й по- милка. Сер Вільям (не Роберт!) д'Авенант зордом не був і не міг бути, оскільки походив з простої родини і лише у 1643 р. як ля Чарлза І лицарське звання. Найбільш офіцер роялістської армії одержав від коро- зворушливим у процитованому фрагменті є слово «кажуть». Хто каже і кому? Насправді відомо лише, що легенда ця була породжена самим д'Авенантом і з його слів потрапила до літературного вжитку, але від цього легенда не стала фактом. Приблизно такої ж довіри варте і твердження Дашевського про те, що псевдонім «Шекспір» дозволив Рет- на суді після поразки заколоту Ессека відмовитися від авторства тих п'єс, де бу и виступи проти королеви із закликом в окремих сценах позбавити її влади» (с. 95). Полемізуючи з новітнім ретлендіанцем, львівська перекладачка Марія Габлевич цілком слушно заперечує: «Які це були п'єси і які сцени, автор статті не вказує. Не посилається він і на джерело, звідки взяв таку докладну інформацію про суд» (с. 111).
У статті М. Габлевич «Точка зору. For My Name Is Will...» висловлено справедли ву, на мій погляд, підозру, що причиною категоричності С. Дашевського є його слабка обізнаність з відомими історико- культурними фактами. Що вже казати про джерелознавчу базу його пошуків? Читаючи статтю «У сузір'ї Голуба та Фенікс», неважко помітити, що її автор не прослухав навіть студентського курсу такої до поміжної історичної дисципліни, як дже релознавство, і не може відрізнити джерело від дослідницького тексту. Так, до своєї статті додає він список «джерел», який містить тільки популярні брошури, кілька спеціальних статей та публіцистику, вклю- чаючи і таке цінне джерело, як стаття самого С. Дашевського у газеті «Вечірній Київ».
На думку автора-аматора, дослідження проблеми авторства нині «отримало новий імпульс завдяки знайденим раніше невідомим документальним доказам» (с. 94, підкреслено мною. - (М. С.). Останні слова цього повідомлення інтригують, але дарем но читач буде шукати у статті ці обіцяні до- кументальні докази. Їх немає зовсім. Просто С. Дашевський оперує цим поняттям так само - як би м'якше висловитися вільно, як і терміном «джерело».Є ще одне слово, до якого київський автор вкладає дуже дивний зміст. Це слово «свідоцтво». Так, згадує він «цікаве сві доцтво славетного живописця Томаса Гейнсборо, навіть не замислившись над тим, що людина, яка жила у ХVІІІ сторіччі, не може залишити свідоцтв про шекспірівський час. Інша річ процитоване С. Дашевським різко негативне ставлення Гейнсборо до стретфордського бюсту Шекспіра. Так то ж ставлення до скульптури, а не до особистості драматурга. Стретфордський бюст не подобався багатьом знавцям і ці- нителям Шекспіра. Наприклад, через два століття після англійського портретиста різке зауваження про цей стретфордський бюст залишив блискучий інтерпретатор шекспірівської творчості у кінематографі, театрі та критиці Григорій Козінцев.
Але ж повернімося до химерних «документальних доказів». Що ж саме мається на увазі, на які матеріали, власне, спирається С. Дашевський? Цими матеріалами, як відверто визнано у статті, є кілька статей І. М. Гілілова у «Шекспировских чте ниях» і публіцистичний нарис Інни Шульженко про того ж Гілілова у журналі «Огонек». І. Гілілов рекомендується С. Дашевським як «вчений секретар Шекспірівської комісії Російської академії наук, відомий шекспірознавець» (с. 95). У непричетного до філології читача може навіть скластися враження, що це й є визнаний лідер сучасного шекспірознавства на культурному просторі колишнього СРСР; проте це при- пушення опинилося 6 на дуже великій від стані від істини.
Ветерани міжнародної (раніше всесо юзної) шекспірівської комісії добре пам'ятають, як у середині 1980-х років на щорічних (тоді) шекспірівських конференціях. що провадилися під егідою О. А. Анікста в Інституті мистецтвознавства у Москві, з'я- вилася літня людина без наукового імені, вченого ступеня чи навіть спеціальної гуманітарної освіти, але з прекрасними організаційно-діловими якостями. Треба віддати належне 1. М. Гілілову: протягом кількох років саме ці його ділові якості значною мірою забезпечили регулярний зв'язок 3 учасниками шекспірівських конференцій, бронювання готелю, зв'язки з видавниц твом і т. ін. Науковці, вдячні новому секре тареві за те, що він звільнив їх від цих прозаїчних турбот, спокійно реагували на його тривалі, не підлеглі ніякому регламенту доповіді, сприймаючи їх як паузи у професійній дискусії. Згодом ті доповіді публікувалися у «Шекспировских чтениях». На відміну від деяких інших аматорів-самоуків, І. Гілілов - людина, справді зосереджена на процесі навколошекспірознавчих пошуків; він чимало зробив для власної самоос віти у таких галузях, як англійська мова Єлизаветинських часів або історія середньовіччя, і його працездатність заслуговує на повагу. Він не задовольнився російськомов- ною науковою літературою і вторинними працями, прагнувши до ознайомлення хоча 6 з деякими британськими джерелами (у прямому сенсі останнього слова).
До того ж, до певного часу (принаймні за життя О. А. Анікста провідного шекс- пірознавця країни) І. Гілілов ніколи ані в доповідях, ані в публікаціях не висував сенсаційних гіпотез щодо проблеми авторства і не висловлював сумнівів щодо аргументації стретфордської версії. Так, у статті «По ком же звонил колокол» він обережно на- зиває поему про Голуба і Фенікс шекспірівською, і на підставі ознайомлення з так званим Честерським збірником ставить питання лише про датування поеми, пропо- нуючи свою, досить хитку інтерпретацію. Єдиний далекосяжний висновок зводиться до того, що Роджер Меннерс - п'ятий граф Ретленд та його дружина могли бути «інформаторами» Шекспіра, коли той працював над <<Гамлетом», або його «першими слухачами. Не висловлено ніяких сумні вів щодо стретфордської версії й у статті того ж автора про Томаса Корієта з Олкомбу. А в нарисі про «літературних сучасниць» Шекспіра Мері Сідні-Пембрук та Емілію Леньєр є лише одне «сміливе» і разом з тим сумнівне припущення, нібито Мері Сідні-Пембрук була ініціатором ви дання Першого Фоліо".
У статті С. Дашевського «першовідкриття» І. Гілілова подаються з великою часткою перебільшення. Ось і Томаса Корієта «відкопав (с. 96) Гілілов, він же «віднайшов» і поетесу Емілію Леньер (с. 97), і навіть «Честерський збірник» (с. 98). Коли стверджується, що Гілілов «першим віднайшов те, друге, трете, - виникає спокуса запитати: «Першим серед кого і вперше для кого?» Щоправда, у російській та радянській літературі, присвяченій художній спадщині пізнього англійського Ренесансу, І. Гілілов першим докладно описав «Честерський збірник», одним з перших написав про Томаса Ко- рієта та Емілію Леньер, але ж у західній і головним чином у британській шекспіро- логії усе це було описане раніше і значно повніше.
Навіть з досить скупого наукового апарату статей І. Гілілова стає ясно, що він іде вже протореними шляхами. Він перший «відкопав» (скористаємося вишу каною термінологією С. Дашевського) дещо у Москві, але в Оксфорді чи Кемб- риджі це вже давно не було новиною. Звичайно, вже те, що ці сюжети були вве дені до російськомовного наукового вжитку, можна записати до заслуг Гіліло- ва, який до основної, суто реферативної частини своїх робіт додав лише кілька власних, поки ще помірковано сенса ційних припущень, котрі вже згадувалися вище.
Замахом на «сенсацію» стала вже не чергова робота І. Гілілова, а нарис жур- налістки Інни Шульженко «Логоделал, или Тайна замка Бельвуар», надрукований у тижневику «Огонёк» (1992, No 8 - 9). Ка- юсь, мені ім'я цієї авторки ні раніше, ні пізніше ніколи не зустрічалося; може, комусь із колег більше пощастило. Звичай но, написана нею зі слів свого героя І. Гілілова - стаття носить відверто рек- ламний характер і має неприємний аромат статті на замовлення». Не викликає сумнівів одне - І. Шульженко не шекспіроз- навець та й взагалі не філолог: її опус рябіє від помилок і неточностей. Але щодо пафосу публікації, то за нього відповідає не ав тор замовленого рекламного нарису, але його герой.
Саме на сторінках «Огонька» вперше І. Гілілов постав як першопрохідець, який за махнувся на стретфордську версію, стверджуючи на підставі своїх попередніх пошуків, що авторами творів Шекспіра були Голуб та Фенікс - граф Ретленд та його дружина і співавторка Єлизавета Сідні". У такому вигляді «гіліловська гіпотеза» і ста без будь-яких еківоків, з ентузіазмом, гід да дороговказом для С. Дашевського, який ним, мабуть, кращого застосування, про- пагує цю версію у «Всесвіті». 3 аматорською легкістю і впевненістю повідомляє він, що Ретленд у 1590 - 1597 рр. написав 16 п'єс, а у 1598 творчості долучилася і Сідні», і далі вони творили разом. Навіть у досить довірливої людини, яка прочитає статтю С. Дашевсь- кого та ще й прогляне додану до шекс- пірівської добірки «Всесвіту» синхроністич- ну таблицю, може виникнути низка запи- тань. Невже другу частину «Генріха VI» написав чотирнадцятирічний хлопчик? Навряд чи дитячий розум був здатний осягнути сюжет всенародного значення», за визначенням видьного шекспірознавця Л. Пінського. Як потрапляли до театру «Глобус» драми, написані та поставлені у 1601 - 1603 рр., коли Ретленд з дружиною жили у засланні, фактично під домашнім арештом у Бельвуарі? Хто написав хроніку «Генріх ѴІІІ», яка з'явилася і була поставле на у театрі «Глобус» принаймні через кілька місяців після смерті подружжя співавторів?
Вкрай непереконлива і не дуже серйоз на гіпотеза про те, що «дві третини» сонетів написані Ретлендом, одна третина - Єлизаветою Сідні, а декілька сонетів - ще якимись невідомими авторами. Ще Ю. М. Тинянов писав: «Існують явища стилю, які приводять до особи автора;... особливості лексики, синтаксису, а головне - інтонаційний фразовий малюнок усе це більш-менш підказує якісь невловні і разом з тим конкретні риси оповідача.... Для поезії цей принцип удвічі важливіший. Слова Тиня- нова були вперше опубліковані у 1924 р., та з тих часів лінгвостилістика зробила знач- ний прогрес; виникла і така її підгалузь, як стильометрія, яка базується на застосуванні статистичних методів і сучасної обчислю вальної техніки. Використовувалися ці ме- тоди вже й при аналізі шекспірівських со нетів, підтвердивши, що 154 сонети були написані однією особою, а значить, і спроби розривати цикл, приписуючи різні вірші різним авторам, це свого роду літературна вівісекція.
«Нам бракує мужності...» одну з фраз у своїй статті С. Дашевський (с. 102). Ні, з мужністю у нашого автора, гадаю, все гаразд, якщо чого й бракує йо му, так це - знов приєднуюся до думки Марії Габлевич. - освіченості. Київський інженер пише так, немов ніколи не видава лися шекспірівські енциклопедії та кон- корданції, не було серйозних біографічних праць Е. К. Чемберса, Дж. Довера Вілсона та Е. Л. Рауза, не існує класичної монографії Керолайн Сперджен про шекспірівську образність та багатьох новітніх лінг- востилістичних (і, зокрема, стильометричних) праць...
Про це думаєш і натрапляєш на кожному кроці на неточності, і читаючи жалюгідний виклад історії британського шекспірознавства (с. 100 - 101), і, врешті-решт, дивлячись на бідний, невиразний апарат статті. Бажаючи хоч якось підкріпити рено- ме тієї тенденції у сприйнятті Шекспіра, до якої він сам причетний, згадує С. Дашев- ський деякі авторитети. Так, дізнаємося про «велике значення» праці Делії Бекон (с. 101). Безперечно, якщо вести відраху- нок від рекламної статті Інни Шульженко, тоді, справді, усі праці мають «велике зна- чення». Фігура Делії Бекон, звичайно, трагічна: її маніакальна одержимість беконівською версією закінчилася божевіллям у медичному сенсі слова. Незабаром після опублікування її книжки (1857), бідолашна потрапила до лікарні, де й померла у 1859 р. Та для наступних поколінь вона залишилася «жінкою, яка не докопалася до Шекспіра. Другим авторитетом для київського інженера стає Ф. Шипулинський, чия стара (скажемо, і вже давно застаріла), Ретленд вторинна книжка «Шекспір теж подається як «джерело».
Бажаючи знайти підтримку серед справжніх авторитетів, до того ж ближчих до нас за часом, С. Дашевський пише: «Нам здається, що відомий радянський шекспірознавець Анікст, як і багато інших дослідників, не визнавав стретфордіанця за автора» (с. 100). Ця здогадка є правильною, що називається, з точністю до навпаки. Мій незабутній учитель Олександр Абрамович Анікст, будучи людиною вельми толерант- ною, скептично і не без бридливості ста- вився до такого роду гіпотез та до неосвіче них ентузіастів шекспірівського питання. Досить звернутися до його книжок про Шекспіра, а також до спеціальної статті про «шекспірівське питання», щоб зрозумі ти позиції вченого. Взагалі, не любив він, коли ім'я та творчість Шекспіра поминали всує. Так, коли в Англії напередодні шекс пірівського ювілею 1964 р. вийшов широко відомий тепер (з відтінком скандальності) роман Ентоні Берджеса «Не схожий на сонце» («Nothing Like the Sun»), де сучас ний письменник занадто вільно поводився зі своїм героєм - Шекспіром, О. А. Анікст виступив на сторінках «Литературной газе- ты з різкою і саркастичною реплікою на твір Берджеса. У присутності Анікста і ку мир київського автора І. М. Гілілов не на- важувався висувати свої гіпотези щодо проблеми авторства. До речі, коли Гілілов послався на бельгійського журналіста С. Демблона (С. Дашевський з великої по- ваги перетворив Демблона на «професора історії літератури»), який нібито знайшов у списках студентів Падуанського універси тету за 1596 рік поруч з ім'ям Ретленда прізвища двох студентів - Розенкранца і Гільденстерна, О. А. Анікст супроводив це посилання категоричною приміткою редак- тора: «Необхідно відзначити, що тверджен ня Демблона документально не підтверджене. Факсиміле чи фотокопії списку не були опубліковані»".
Звичайно, можна писати про Шекспіра і не звертаючись до скарбниці знань про його життя і творчий доробок, тим більше, що таке звернення, як правило, потребує значної фахової підготовки. Закликаючи до «конкретного вивчення літературних та історичних фактів шекспірівської доби», той же Гілілов постулює: «И такие кон- кретные исследования в силу самой своей изначальной функции (? - М. С.) не могут быть заменены ни теорией литературы, ни театральной, литературной или обще- эстетической критикой даже самого высо кого уровня». Іншими словами, для опису літературно-біографічних фактів не потрібні літературознавство, театрознавство, загальна естетика. Цікава постановка питання! Значить, не треба ніякої наукової методології, крокуй собі емпіричним шля хом, ентузіасте, і пропонуй свої гіпотези...
Очевидно, має рацію Марія Габлевич, коли пише про «утруднений доступ до ан- гломовної шекспірознавчої літератури», який відбився на розвитку вітчизняного шекспірознавства. Звичайно, важко і «осяг нути неосяжне», але навіть фахівець (що вже казати про аматорів!), який не знае справжніх джерел і справді етапних дослідницьких праць, приречений на безнадій ний провінціалізм.
При тому зовсім не хочу сказати, що С. Дашевський або Гілілов Шульженко не мають однодумців у зарубіжному літерату рознавстві. На жаль, гонитва за сенсаціями має місце скрізь, і фантазія ентузіастів не знає міри. Ще у 1940 р. П'єр Пороховщи-ков у книзі «Шекспір без маски» («Shake- speare Unmasked») визнавав Френсіса Бекона одним із співавторів Ретленда у ство ренні славетних драм; тут уже дві гіпотези переплелися між собою. З'явився не так давно шотландський автор Дейвід Енгус, який настирливо провадить ідею, що такі геніальні твори, як п'єси Шекспіра, могла написати тільки людина шотландського походження. (Однак такими аргументами нас не здивуєш: адже і в Україні є свої «мислителі» подібного кшталту.)
Автор іншої «сенсації», Еліот Бейкер, вважає, що славетний монолог Шейлока про євреїв («Hath not a Jew eyes....) могла напи- сати тільки... королева Єлизавета І. Пол Фіцджералд пішла ще далі у своїй п'єсі «Я принц Тюдор, написав п'єси Шекспіра» («І Prince Tudor Wrote Shakespeare»). Двоє аме- риканських прозаїків уже випустили роман, у якому описано суд, де йде тяжба між Ф. Беконом та Шекспіром, кожний з яких претендує на авторські права". І вже комусь із французів лаври британських та амери канських шукачів не дають спокою, і вони поспішають представити автором п'єс, які приписуються акторові Мольєру, Корнеля; але то вже, як говорили в подібних випад ках старі психіатри, окрема палата....
Фантазія може бути корисною, коли во- на йде в одній упряжці з тактовністю і знанням фактів. Такий підхід до біографій великих митців і зокрема Шекспіра може бути плідним у художній творчості. Чудовий приклад такої творчості - оповідання Оскара Уайльда "Портрет містера W. Н." Уайльд не сприймав надто серйозно версію деяких гіпотезотворців, згідно з якою у сьомому рядку двадцятого сонета:
A man in hue, all 'hues' in his controlling- міститься вказівка на те, що володаря іні- ціалів W. Н., якому були присвячені соне ти, звали Х'юз. Для Уайльда це був лише поштовх для створення оригінальної фабули; його герой Сіріл Грем і висуває гіпоте зу, що загадкові ініціали належали юнакові- актору з трупи Бербеджа Вільяму Х'юзу. 3 досвіду ближчих до нашого часу письмен ників згадаймо цикл оповідань талановито- го російського прозаїка Юрія Домбровсь кого «Смаглява леді сонетів». Звичайно, загадковість та непроясненість деяких обста вин шекспірівських сонетів особливо пасують детективному жанру, і сьогодні вже на раховуються десятки новел на цю тему. У будь-якому разі такий підхід до особи і творчості великого британця чесніший та розумніший, ніж ентузіастичне проголо шення, що дві третини сонетів написані свою чергу присвятила чоловікові свою третину циклу. При тому в сонетах відшу куються сліди реальних людських доль у дусі біографічної школи в літературознав стві, яка вже давним-давно віджила свій Звичайно ж, мав рацію видатний ка надський літературознавець Нортроп Фрай, коли глузував з любителів «алегоричного прочитання шекспірівських сонетів як «се- рії прихованих алюзій, згідно з якими вірогідний поет-суперник це Чепмен, смерт- ний місяць - королева Єлизавета, а man in - це хтось з ім'ям Х'юз» 16.
На закінчення своєї публікації С. Дашевський закликає читачів «Всесвіту» втра- тити віру в «традиційного Шекспіра і самих «зацікавитися питанням авторства» (с. 103). Напевно, право вибору залишаєть я за кожним окремим читачем, хоча, га- даю, було б краще, коли б у читачів зріс інтерес не до нафталінових сенсацій, а саме до шекспірівських творів. Ось і в згаданій статті найсильнішим, на мій погляд, місцем є цитація шекспірівської поезії у професійному перекладі Марії Габлевич. Ця цитація є своєрідним вступом до статті відомої перекладачки.
Серед представлених перекладачів є і класики української літератури, і відомі су часні поети, і професійні перекладачі. Поетичним текстам передує стаття Ольги Арсенюк «Платонічна любов та українські пе- рекладачі. Необхідність серйозного аналі зу стану справ з перекладами Шекспірових сонетів на українську мову назріла вже дав но, і тому аналітичну статтю Ольги Арсенюк можна вітати як повернення до серйозної розмови. До того ж стаття написана із власним ставленням до шекспірівської лірики і спеціальним інтересом до проблем перекладознавства, а також до естетики доби Відродження.
Дещо шкодять переконливості міркувань О. Арсенюк знов-таки окремі прикрі неточності. Говорячи про філософську освіченість Шекспіра, авторка згадує серед філософів, з ідеями яких був знайомий драматург, і... поета Едмунда Спенсера. Звичайно, можна говорити про філософічність поеми Спенсера «Королева фей», проте ставити його до одного ряду з Пла- тоном, Монтенем і Беконом навряд чи правомірно. Коли О. Арсенюк називає «смагляву леді» Шекспірових сонетів black lady, вона ризикує, що її не зрозуміють шекспірознавці. Насправді, слово black фігурує в кількох сонетах другого підциклу (зокрема у 127, 130, 131, 132), але вже дав но в англомовній літературі, визначаючи цей персонаж сонетів, вживають інше сло- восполучення - dark lady. 1, нарешті, дивно було побачити у переліку видатних філософів Ренесансу таке ім'я - М. Кузанський (с. 117). О. Арсенюк, напевне, ма- ла на увазі видатного теолога і філософа ХѴ сторіччя Миколу Кузанського (Nicolaus Cusanus), але називати його таким чином, ніби то прізвище з ініціалом, це припус катися такого ж ляпсусу, як при згадуванні, припустімо, О. Македонського чи Ю. Цезаря.
Що ж до загальної ідеї статті О. Арсенюк, то вона прочитується досить легко: авторка вбачає у сонетах Шекспіра сліди впливу ідей Платона та філософії неоплатонізму і вважає, що недооцінка цього впливу не дає змоги багатьом перекладачам адекватно інтерпретувати Шекспіра. Це не перша спро ба «прив'язати» шекспірівську естетику до неоплатонізму, в Ольги Арсенюк були попередники, і не тільки в Англії. Досить зга дати, що один із видатних мислителів ХХ ст. О. Ф. Лосев на пізній стадії своєї на укової творчості намагався вивести всю естетику європейського Відродження з філософії неоплатонізму. На думку кількох провідних медієвістів, концепція була досить суперечливою, але, як і все (чи майже все), що вийшло з-під пера О. Ф. Лосева, книга про естетику Ренесансу була яскравою і на штовхувала фахівців на нові роздуми.
Не проводячи ніяких паралелей, хотів би зауважити, що стаття О. Арсенюк здатна спровокувати проблемну дискусію на наукових конференціях чи й спеціальних виданнях, і вже тому корисна. Тільки в конкретній розмові про успіхи та невдачі українських перекладачів, може, й не треба було обвинувачувати їх у недостатньому розумінні «неоплатонізму Шекспіра: адже для відтворення сонетів українською мовою більш злободенними залишаються суто постичні завдання. Не здається мені обов'яз ковим і закид перекладачеві у «дотриманні ре марксистсько-матеріалістичного світогляду» (с. 120). Раніше критикували за недостатню послідовність у дотриманні цієї методології, тепер - навпаки, але ж ціна цим полярним закидам приблизно однакова. Мода на тотальне «викриття» марксистської методо логії (коли це не тільки дозволяється, а й вітається) вже минає, і кожній генерації до- ведеться по-своєму сміючись або сумуючи - розпрощатися зі своїм власним минулим і досягти помірковано-толерантного ставлення до будь-якої методології, якщо це справді методологія, а не прагматичне пристосування до політичної ситуації.
Значно важливіші й цікавіші роздуми дослідниці про конкретні праці перекладачів. Її вимогливість до якості українських перекладів Шекспірових сонетів цілком правомірна і, на мій погляд, набагато корисніша для самих перекладачів, ніж непрофесійні акафісти. Повністю погоджую ся з О. Арсенюк і тоді, коли вона конста тує: «Іноді навіть складається враження. що українською мовою перекладають не Шекспіра, а С. Маршака» (с. 118). До цього можна додати, Шо вплив досвіду С. Маршака на перекладачів сонетів іншими східнослов'янськими мовами мав, очевидно, як позитивний, так і в чомусь негативний характер.
Для свого часу маршаківський переклад усіх 154 сонетів в одній стилістичній системі був визначною подією. Прекрасно знаючи та відчуваючи англійську мову і блискуче володіючи поетичною технікою, С. Маршак виконав те завдання, на яке не зважувалися навіть його найталановитіші сучасники. Але, перебуваючи у повній гармонії зі своїм часом та його ідеологічними вимогами, відомий перекладач явно «згладжував ренесансну бурхливість та зухва лість британського поета, що з часом стало відчутним не тільки для літературознавців, а й для багатьох любителів поезії. У відомій роботі М. Гаспарова та Н. Автономової бу ли детально проаналізовані плюси та мінуси маршаківських перекладів".
Прогресу на шляху наближення до більш адекватного відтворення шекспірівської поезії довго заважала і маршаківська «монополія». За його життя праці кількох перекладачів сонетів не могли потрапити до читача: наприклад, не публікувалися переклади (усіх 154 сонетів), які були вико нані відомим лінгвістом та літератором, харківським професором О. Фінкелем (вони побачили світ лише у 1977 р.). За ос танні роки з'явилися у різного роду видан нях і старі, і нові переклади сонетів на ро сійську мову, і це добре: художні відкриття, звичайно, робляться не кожного дня, але ж без вільної творчої конкуренції різних пе рекладацьких підходів до класики навряд чи можна на такі відкриття розраховувати. Поява перекладів повного циклу соне тів на українську мову, виконаних Дмитром Паламарчуком, у свій час також була кроком уперед до українського Шекспіра. Є в роботі відомого перекладача творчі зна хідки, є й прорахунки, на які вказує Ольга Арсенюк, котра аналізує і переклади інших авторів. Лише здається мені, що підходити з однією міркою до перекладацьких робіт Івана Франка та Павла Грабовського з од ного боку і сучасних поетів та перекладачів - з другого - недоцільно: порушується принцип історизму. За часів Грабовського та Франка і англійська мова була не дуже популярною на сході Європи, і перекла дацький досвід української поезії був ще невеликий. Впадає у вічі те, як не збігають ся ритм та метр у перекладі 66-го сонета Іваном Франком; шестистопний ямб, що наближається до александрійського вірша, замість шекспірівського п'ятистопного. П. Грабовський, переклавши 29-й сонет, відтворив його у формі італійського сонета (2 катрени і 2 терцети). Мабуть, було б доцільніше говорити не про переклади, а про цікаві поетичні переспіви сонетів Шекспіра класиками української літератури.
Що ж до сучасних авторів, до їхніх послуг нині і більший арсенал знань про англійську сонетну лірику, і сучасний перекладацький інструментарій; тут і вимоги, і рахунок зовсім інші. У заданому руслі своєї зосередженості на розумінні перекладачами платонічних чи неоплатонічних ідей - британського поета, О. Арсенюк досить точно вказує на деякі змістові та лексичні - успіхи або прорахунки Д. Паламарчука Д. Павличка. Але, крім образності та сим- воліки, не завадило б узяти до уваги і св фонію, і ритміку, і метрику...
Добре, що в добірці, поруч з різними українськими перекладами, друкуються і оригінальний, англійський, текст, і навіть російські переклади С. Маршака, є з чим порівнювати. Так, не можна не помітити. що у перекладі першого сонета і Д. Паламарчук, і Д. Павличко, і О. Тарнавський. як, між іншим, і С. Маршак, не дотримуються точно шекспірівської кількості скла дів у рядках. Як результат, з'являються у перекладах жіночі рими, відсутні в оригіналі. Якщо у Маршака і Паламарчука жі ночі рими виникають у парних рядках катренів, то в О. Тарнавського у непарних рядках катренів, а у Д. Павличка і в не парних рядках катренів, і в заключному двовірші. Той же «гріх» помітний у пере- кладах інших сонетів. Думається, і на лек- сичному рівні не скрізь перекладачам вда лося досягти стилістичної адекватності; на- вряд чи вдалі «правлячі каліки» у Ю. Кочержинського (66-й сонет), чи «друзяки» в О. Тарнавського (29-й сонет), і, на жаль, це не поодинокі випадки.
Можна шкодувати, що обмежені розміри журнальної публікації дозволили вмістити переклади тільки трьох шекспірівських сонетів, але навіть з того стає ясним, що невирішених завдань у справі надання сонетам Шекспіра «прав громадянства» в українській поезії ще багато, як чимало їх і у російських перекладачів. Але добре, що «процес пішов», що залишився позаду час пасивного задоволення тим, що вже зроб- дено. Добре, що інтерес до сонетів виявляють різні перекладачі та поети, зі своїм індивідуальним розумінням великої лірики. Можна мати претензії до поетичної техніки Остапа Тарнавського, але те, що вийшла книжка Шекспірових сонетів в його перекладах (на жаль, не в Києві, а у Філадельфії), це теж позитивний знак. Хай з'являються книжки в інших перекладачів, а читач одержить змогу порівнювати.
Безперечно, знахідок завжди буває мен ше, аніж пошуків, але добре, коли ці пошуки ведуться. І конче потрібно, щоб у періодиці друкувалися професійні аналізи тих робіт, які б допомогли і читачам краще зорієнтуватися, і перекладачам точніше уявити собі, які рубежі вже подолані, а які ще доведеться брати. Коли йдеться про переклади творів Шекспіра, планка критичних вимог має завжди триматися високо.
На шляху до ШекспіраЩе раз пошкодую, що добірці сонетів приділено небагато місця на журнальних шпальтах: адже пізнання та творча інтерпретація геніальних творів у перекладах, на театральній сцені, у критиці справжній шлях до Шекспіра. Цей шлях це й е здається продуктивнішим за пошуки нових чи «відкопування» старих, напівзабутих претендентів (claimants) на авторство. По- вертаючися до статті С. Дашевського, яка посідає чільне місце в усій добірці, хочу просити автора людину, очевидно, щиро и безкорисливо захоплену пошуками «справжнього Шекспіра», — вибачити мою відвертість в обговоренні його позицій. Але ж ці пошуки позавчорашній день у справі вивчення наукової біографії велико- го стретфордия. Передбачаю закид на свою адресу, що я немовби заперечую можли- вість дискусії з цього питання. Не запере- чую ні в якому разі. Однак науковій дискусії має передувати, як мінімум, лікнеп.
На закінчення своєї статті С. Дашевський закликає читачів журналу «самих заці кавитися питанням авторства». Не думаю, щоб лави шукачів поповнилися після його публікації, але сподіваюся на зовсім інший ефект. Читачеві, який уже давно не зустрі чався із шекспірівським словом, та особливо молодій людині, знайомство якої з великим поетом та драматургом обмежене поки що шкільним курсом, захочеться но- вої, повноцінної зустрічі із справжнім Шекспіром. І тоді вона потягнеться за томом його творів або піде до театру, щоб п бачити втілення шекспірівської драми на сцені.
Відверто кажучи, я заздрю цій людині, бо на неї чекає справжнє відкриття - мож ливість відкрити для себе унікально багатий світ образів та думок одного з найвидатніших геніїв світового мистецтва, зав жди живого, злободенного і мудрого Вільяма Шекспіра.